|
ВІКТОР ШЕВЧУК ІСТОРІЯ ШПОЛЯНСЬКОГО КРАЮ ШПОЛЯНЩИНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИШ XX ст (закінчення) Павлівського
відділення радгоспу Євдокія Полтавець щорог надоювала від кожної корови по
4000-5000 літрів молока. :-і що у 1966 році удостоєна високої нагороди — звання
Герс* Соціалістичної Праці, Також
досить високими були показники у робот: відгодівельних господарств району Так,
з 1963 року почгь спеціалізуватись на вирощуванні свинини колгосп імені
Жданова, згодом 'Маяк', у Шполі. Для цього тут збудувала тваринницьке
містечко, де вирощували більше 10000 свине3 : середньою вагою кожної понад Спеціалізовані
підприємства з відгодівлі великої рогатої худоб іі існували при Шполянському і
Матусівському цукрозаводах, де на відходах цукрового виробництва (жом, меляса)
вирощували бичків на м'ясо. Середньодобові прирости ваги худоби перевищували
1000 грамів. Особливо вражало відгодівельне господарство при Матусівському
цукрозаводі. У 60-і роки тут були механізовані виробничі процеси: проведено
жомопроводи до кожного з шести приміщень для худоби, водогони, збудовано жомову
яму на 40000 тонн. Худобу на відгодівлю в Матусів постачали з кількох областей
України. Всього ж у 70-і роки щороку відгодовували до 5000 голів великої
рогатої худоби і продавали до 3000 тонн м'яса, в тому числі в Ленінград та
республіки Закавказзя. У 1973 році відгодівельне господарство вийшло зі складу
Матусівського цукрокомбінату і стало окремим міжгосподарським підприємством по
відгодівлі великої рогатої худоби, потім певний час було підпорядковане
матусівському колгоспу 'Комуніст', а ще пізніше — комбікормовому
заводу, збудованому в Матусові у 1973 році. (Кирилюк П. та інші. 'Історія становлення та
розвитку Матусівського цукрового заводу'. Черкаси, 1994, стор. 54-55). Проте в більшості сіл району виробничі показники були
значно нижчими, ніж у передових колгоспах, тому й умови життя селян були
гіршими. Молодь масово залишала села і виїжджала до міст, у яких йшло велике
промислове будівництво і можна було легко знайти роботу. Тим більше, що умови
життя в місті значне комфортабельніші, ніж в селі. Найбільше сільської молоді
виїжджало в новий обласний центр — Черкаси, де йшло тоді велике хімічне
будівництво. Якась частина згодом виїхала на новобудови до Сибіру. Інша частина
переселилась у Шполу, де також було створено ряд нових промислових підприємств,
які вимагали додаткової робочої сили. Так, у 1967 році на південній околиці
Шполи почав працювати машинобудівний завод запасних частин, який виготовляв
деталі до військової техніки. Стала до ладу кондитерська харчосмакова фабрика,
директор якої Л.М. Лобода провела механізацію всіх виробництв на підприємстві. V Г977роцїв
нове чотириповерхове приміщення перейшла швейна фабрика, кількість працівників
якої незабаром наблизилась до 1000 осіб. У 80-і роки став до ладу і завод
'Оріон', який згодом кілька разів змінював профіль виробництва. Почав
діяти і новий елеватор — один з найбільших в області. Проводилась модернізація
Шполянського і Матусівського цукрозаводів та Лебединського насіннєвого заводу.
На останньому 31 березня 1975 року сталося велике нещастя — пожежа, яка дуже
зруйнувала завод. Проте через два роки завод було відбудовано і він знову почав
виробляти високоякісну продукцію. (Єлінецький
І Роки і люди. Черкаси, 1996, стор. 110-112). 70-80-і
роки XX ст. характерні тим, що в галузі шкільної справи держава проводила курс
на здійснення загальної середньої освіти молоді. Тому в цей час в районі
будувалось багато нових шкіл. Зокрема, збудовані нові приміщення міських шкіл
№2,3 в Шполі а також середні школи в селах Журавка, Товмач, Лозуватка, Сигнаївка.
Причому Сигнаївська школа споруджена за спеціальним проектом. У школах
запроваджувалась кабінетна система навчання. Одним з кращих вважався в області
кабінет географії вчителя Лебединської школи №1 Анатолія Максимовича Кравчука,
обладнаний у 1974 році. При кабінеті діяло наукове товариство
'Горизонт', яке вело науково-пошукову роботу. Сам Анатолій Максимович
розробляв власні методичні посібники 'Дидактичний матеріал з географії',
які в 1987 році були надруковані видавництвом 'Радянська школа', а вчитель
став науковим кореспондентом Інституту педагогіки України. (Газета 'Шпожнські вісті' від 1 жовтня 1999
р.) У цілому на кінець 80-х років в районі діяло 32 школи,
в яких 687 учителів навчали більш як 7000 учнів. (Газета 'Шпопянські вісті' від 25 травня
1990р.). Навчальний процес у школах
перебував під пильним контролем комуністичної партії, яка проводила курс на
збільшення кількості годин по вивченню російської мови і літератури. Проте і в
таких умовах кращі педагоги району знаходили ключі до дитячих душ і сердець,
плекаючи в них почуття любові до рідного краю. Так, на всю Україну було відоме
шкільне науково-географічне товариство 'Глобус' у Лебединській школі
№2, яким керувала заслужена вчителька України Валентина Панасівна Коливай.
Знаним був також і історично-краєзнавчий музей, створений у селі Скотареве
місцевим учителем Григорієм Івановичем Самохатнім. Продовжувало розвиватись
культурне життя в районі. Діяло багато художніх самодіяльних колективів в селах
району. У1980 році в Шполі було збудовано музичну школу, яку згодом назвали
школою мистецтв. У ній було 30 класних кімнат, чудовий концертний зал на 300
місць, бібліотека. Крім музики, у школі навчали дітей хореографії і образотворчому
мистецтву. Існували також філії школи в Лебедині, Василькові, Лозуватці,
Капустиному і при Шполянському цукрозаводі. -Згодом створена школа мистецтв в
селі Матусів. (Гязета
'Шпопянські вісті' від 16 квітня 1994 р) . Нове радянське керівництво на чолі з М.Горбачовим
почало процес реформування — перебудову — усіх сторін суспільного життя в СРСР,
але він не приніс бажаних результатів. Більше того, в умовах розширення
політичних прав і свобод населення Проте серед жителів Шполянщини тоді переважали думки про
можливість перебування України в складі реформованого Радянського Союзу. Тому
по Шполянському мажоритарному виборчому округу №429 перемогу на виборах до
Верховної Ради здобув один з кандидатів комуністичної партії, 64-річний Микола
Артеменко, директор Мліївського науково-дослідного інституту садівництва імені
ЛЛ.Симиренка, генеральний директор науково-виробничого об'єднання
'Сад' у Городищенському районі. Погіршення
економічної ситуації в Україні у 1990-1991 роках сприяло поширенню ідеї про
необхідність виходу з СРСР. Публікації про злочини комуністичного режиму —
сталінські репресії, голодомор 1932-1933 років, переслідування української
культури — остаточно підірвали авторитет комуністичної партії серед населення.
Тисячі комуністів залишали її ряди. Коли ж у
серпні 1991 року частина вищого керівництва СРСР зробила спробу державного
перевороту, населення України її не підтримало. Прийняття Верховною Радою УРСР
24 серпня 1991 року Акту проголошення незалежності Украли населення зустріло з
піднесенням. На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року більше 96%
виборців Шполянщини проголосували за підтвердження Акту проголошення
незалежності України. Так само виявили свою думку і жителі всієї України. Після
цього Україну як суверенну державу визнали всі провідні держави світу. У житті
населення району як складової частини українського народу відкрилася нова
сторінка історії. |
26 травня 2011
|
ВІКТОР ШЕВЧУК ІСТОРІЯ ШПОЛЯНСЬКОГО КРАЮ ШПОЛЯНЩИНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИШ XX ст. (продовження) на
початку XX ст. з добротної деревини. Останнім знищеним храмом в нашому краї
стала Вознесенська мурована церква в селі Капустине, яку зруйнували у 80-х
роках XX ст. потужною будівельною технікою, яку прислали з Кіровограда. (Стаття В.Марченка 'Слідами зруйнованих
храмів' в газеті 'Нова доба' від 21 серпня 1999р.). Таким чином, з 35 православних храмів на Шполянщині
збереглось лише 8. Лише дивом уціліли три муровані храми: Преображенський у
Лебедині, Вознесенський у Матусові і Дмитріївський у Буртах, причому останній
фактично перетворився на руїну, і три дерев'яні церкви в Надточаївці,
Васильковому і Коротиному. Завдяки місцезнаходженню в лісі збереглись дві
церкви закритого Лебединського монастиря. Зате у
60-80-і роки XX ст. масово розгорталось будівництво будинків культури, які мали
стати осередком виховання нової людини з комуністичною ідеологією. У 1965 році
в районі Шполянського цукрозаводу було збудовано будинок культури, в якому
діяло багато гуртків художньої самодіяльності. Новий двоповерховий будинок
культури споруджено і в Лебедині — найбільшому селі нашого району. У будівлі
були великий концертний зал і багато кімнат для занять різними видами художньої
творчості. Подібний будинок культури в 1966 році спорудили в Сигнаївці. Проте
найкращий будинок культури, і не лише в Шполянському районі, а й серед сіл
Черкащини, зведений у 80-і роки XX ст. у селі Матусів на кошти місцевого
колгоспу 'Комуніст'. Він споруджувався за спеціальним проектом і
вражав своєрідністю архітектурних форм, насиченим колоритом та художнім
оформленням. (Газета
'Нова доба' від 22 липня 1999 р.). Навіть район не мав гарного Будинку культури. Його
спорудження розпочалось лише в кінці 80-х років на лівому березі річки Шполки в
центрі міста, але з розпадом СРСР в 1991 році будівництво припинилось. Тому до
цих пір районний будинок культури в Слід
визнати, що за ці роки завдяки інтенсивній комуністичній опаганді значна
частина населення порвала з релігією і стала їстами. Одночасно відбувався і
певний культурний розвиток ). Багато жителів були учасниками художньої
самодіяльності, и участь у різноманітних культурних заходах і творчих ;ах, хоча
всі вони проходили під контролем комуністичної тії. Майже в кожному селі діяли
духові оркестри, відомішим з яких був оркестр села Сигнаївка під івництвом
Івана Шульги, який у 1964 році зайняв перше місце власному огляді художньої
самодіяльності. Всеукраїнську у здобув і створений в 1960 році при Шполянському
онному будинку культури самодіяльний народний ансамбль цю 'Гренада',
керівником якого був В.Шмаренков, а остою — Е.Пресліцький. У 1967 році він став
лауреатом публіканського фестивалю, виступав по телебаченню. ета 'Шполянські вісті' від 11 січня 1968р.).
омуністична партія використовувала
для впливу на лення і такий сучасний засіб як кінематограф. В усіх ких селах
району встановлено стаціонарні кіноустановки, лярно демонструвались художні й
документальні фільми, рославляли економічні досягнення СРСР і показували ищення
рівня життя населення. У Шполі в жовтні 1964 року ився новий кінотеатр
'Космос' з великим кінозалом і орим фойє. -80-і
роки минулого століття були часом масового лення підлітками і юнаками спортом,
зокрема футболом, ольний клуб 'Динамо' з Києва став лідером радянського
олу. Для популяризації гри київські футболісти норазово приїжджали в Шполу, де
в жовтні 1964 року или новий стадіон. В іграх з шполянськими футболістами и
участь чимало відомих київських футболістів, у тому Певних
успіхів досягла в ці роки і медицина. Значно зросла кількість медичних установ
і медпрацівників. Зокрема, в 1970
році в районі діяло 10 лікарень і
диспансерів, стоматполіклініка. санітарно-епідеміологічна станція, станція
швидкої допомога. 34 фельдшерсько-акушерські пункти в селах району, 21
колгоспний пологовий будинок, 10 аптек. Кількість медпрацівників перевищила 900
осіб, з них 82 лікарі. (Газета
'Шполянські вісті' від 20 червня 1970 р.). У районі було покінчено з більшістю інфекційних
хвороб, які в минулому викликали велику смертність. Великим авторитетом
користувались заслужені лікарі України Д.С.Діденко, який працював головним
лікарем Шполянського району, ї П.П.Лихолай, який працював хірургом. Новим
етапом у розвитку медицини в районі стало спорудження в Шполі, в районі
Верхньої Дар'ївки нової районної лікарні на 600 місць, яке було завершено в
1976 році. Тут виросло ціле лікарняне містечко, яке включало кілька корпусів
лікарні, в тому числі чотириповерховий головний лікарняний корпус, харчоблок,
господарчий корпус, дві артезіанські скважини, котельню, теплицю, овочесховище,
очисні споруди, п'ятиповерховий багатоквартирний житловий будинок для лікарів,
автоматично-телефонну станцію на 100 номерів. Такий лікарняний комплекс був
тоді одним з кращих в області. Його будували дев'ять років. Причому з початку
будівництва велику роль відіграли наші земляки, відомі на всю Україну брати
Олексій і Михайло Коломійченки. Старший з них, Михайло, став відомим ще в 30-і
роки як хірург Київського медінституту, робив складні операції на серці,
легенях, шлунку Згодом працював у хірургічних клініках Києва, зробивши майже 40000
операцій, досвід проведення яких узагальнив у 5 наукових монографіях і 135
наукових працях. Він був головою У1983
році в Шполі відкрито нове триповерхове приміщення йонної поліклініки. У
результаті цього кількість лікарів у районі 1975 по 1990 рік подвоїлась і
досягла майже 150 осіб, а редніх медпрацівників — майже 500 осіб. Останнє
тридцятиріччя перед розпадом СРСР характерне і явними зрушеннями в житловій сфері.
Зростаючий рівень шати працівників у районі сприяв широкому індивідуальному
дівництву в Шполі і селах району. Особливо інтенсивно будовувались окраїни
Шполи, де створено багато нових лиць. Почалось будівництво багатоквартирних
чотири- і типоверхових будинків в Шполі, що поліпшило естетичний ігляд вулиць
міста. Будівництво велось як на державні кошти, к і за рахунок промислових
підприємств. Особливо інтенсивно будовувалась вулиця Піонерська в Шполі.
Розширювалась і державна система побутового іслуговування населення. У
районному центрі збудовано Розширювалась мережа торгових об'єктів в селах району
і в Шполі, де збудовано новий двоповерховий універмаг. Проте рівень
забезпечення населення багатьма промисловими товарами лишався недостатнім.
Багато речей залишались дефіцитними. Поширеним були приховування товарів
продавцями і наступний перепродаж їх на 'чорному ринку' за
підвищеними цінами — спекуляція. У 60-70-і
роки XX ст. в районі велось широке будівництво доріг з твердим покриттям,
переважно шосе, які зв'язали села району зі Шполою. Налагоджено регулярне
автобусне сполучення між селами і районним центром. У великі села
району—Матусів. Лебедин, Васильків, Журавка, Топильна автобуси ходили по 4-5
разів на день. У 80-і роки розширилось покриття доріг асфальтом, що сприяло
підвищенню швидкості руху автобусів. У цілому
рівень життя населення у 1955-1985 роках помітно виріс. Люди краще харчувались
і одягались, у користуванні з'явилось більше пральних машин, холодильників,
телевізорів, радіоприймачів, інших електричних приладів, велосипедів,
мотоциклів і навіть легкових автомашин. Поліпшенню побутових умов населення
сприяла й повна електрифікація всіх населених пунктів району. Хоча перша
примітивна електростанція збудована в Шполі ще в далекому 1926 році, та масове
підключення сіл району до джерел електроенергії почалось в 50-і роки XX ст..
після того, як у 1948 році стала до ладу перша черга ТЕС біля новозбудованого
міста Ватутіне. Вона працювала на буром} вугіллі, яке видобували біля села
Юрківка на Звенигородщині. Протягом 60-х років електрифікація була завершена. У
кінці 60- Досягнення
в соціальному розвитку району були обумовлені успіхами економічного розвитку
СРСР, пов'язаних з проведенням у другій половині 60-х років косигінської
економічної реформи, а також з направленням у більших розмірах коштів з
державного бюджету на розвиток сільського господарства. Значно зросло
постачання в колгоспи нової потужної техніки, мінеральних добрив,
отрутохімікатів, нових сортів рослин. У 80-і роки дістали поширення нові,
індустріальні методи вирощування сільсько-господарських культур, зокрема
цукрових буряків. Це дало змогу проводити процес інтенсифікації сільського
господарства. У результаті врожайність зернових у районі в кінці 80-х років
становила в середньому' 34-38 центнерів з гектара, а в передових колгоспах — до
50 ц і вище. Врожайність цукрових буряків різко коливалась від 341 ц з гектара
у 1989 році до 230 у 1990 році. (Газета
'Шполянські вісті' від 15 січня 1991 р.). Але ці показники були значно нижчими, ніж у передових
країнах Західної Європи, що свідчило про недостатню ефективність
колгоспно-радгоспної системи господарювання. Крім того, восени щороку на
збирання врожаю мобілізовувались тисячі робітників промислових підприємств та
учнів загальноосвітніх шкіл. Ще меншими були здобутки в тваринництві в більшості
колгоспів району, яке лишалось дуже низькорентабельною галуззю, хоча в 60-80-і
роки відбулась значна механізація й електрифікація тваринницьких ферм. Проте з
розвитком спеціалізації в окремих господарствах району було досягнуто непоганих
показників. Зокрема, великими надоями славилась молочнотоварна ферма
Матусівського радгоспу, якій у 1958 році було надано статус державного
племінного заводу. А доя |
25 травня 2011
|
ВІКТОР ШЕВЧУК ІСТОРІЯ ШПОЛЯНСЬКОГО КРАЮ ШПОЛЯНЩИНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИШ XX ст. Після
вигнання німецьких окупантів почалась відбудем господарства нашого району
Відбудовувати треба було д>>: багато, тому що ворог залишив після себе
страшну картин Були зруйновані Шполянський і Матусівський цукрові заводе меблева
фабрика, Лебединський насіннєвий завод, пром-харчокомбінат у місті Шпола,
кооперативно-промислові артіг_ і кооперативно-торговельна мережа в районі,
розграбован: Шполянську і Сигнаївську МТС, господарства 33 колгоспів Також було
знищено всі сільські бібліотеки, зруйновано 26 клубів
і 31 школу, в тому числі 6 шкіл спалили. (Газет-'Шполянські
вісті' від 9 травня 1965 р.) Образу
після визволення найбільшу увагу приділене проведенню посівної кампанії весною
1944 року. Хоча ; відновлених колгоспах майже зовсім не було техніки, але
завдяки трудовому ентузіазму жінок, престарілих і підлітків — більшість
чоловіків була ще на фронті — посів сільськогосподарських культур було проведено
вчасно. Оскільки коней було мало, для оранки використовували корів яким
надягали ярмо. Іноді й самі жінки тягли плуг чи борони. Так само за рахунок
важкої ручної праці влітку і восени 194-року було зібрано непоганий врожай
основних культур, що дало змогу виконати і перевиконати план державних поставок
Подібна ситуація була і в 1945 році. Але в 1946 році з ряд; причин план
поставок зернових державі було недовиконано, тому колгоспникам зменшили і без
того мізерні розміри трудоднів. Це викликало погіршення продовольчого становища
і навіть голод в окремих сім'ях колгоспників району. У місті Шпола становище
було дещо кращим, оскільки робітники і службовці отримували продукти по
картках. Для тих колгоспників, які робили спроби викрасти зерно оспі, застосовувались жорстокі міри покарання. Так, у і 1947 року сесія Київського обласного суду на виїзному щнні в місті Шпола засудила трьох колгоспників артілі і Сталіна з села Капустине — Гончаренка, Грищенка і ла до вищої міри покарання — розстрілу. Підставою для го виробу стало виявлення в їх обійстях викраденого з оспу зерна в кількості ЗО—60 пудів. (Газета 'Шлях ктивіста' від 4 січня 1947 р.). лодування
населення було однією з причин посилення йнності
в 1946-1947 роках. З'явились
банди грабіжників, ападали на селян, коли ті їхали з базару в Шполі додому,
бирали в них гроші. Також частими стали крадіжки іьких тварин з домашніх
господарств. Так, в квітні 1947 шполянська міліція затримала громадян Меркотана
С. і шника В., які не раз грабували селян на шляхах зі Шполи імач і на
Васильків. (Газета
'Шлях колективіста7' від ітня 1947р.). У зв'язку з ростом злочинності в СРСР посилено
кримінальну відповідальність за розкрадання авного, громадського і особистого
майна громадян, ювлювався строк позбавлення волі на 20-25 років, к
активізувалась робота міліції, тому в 1948-1949 роках [нність стала
зменшуватись. >айоні
в цей час діяло 32 колгоспи, в тому числі 4 — у :ові, по 3 — у Шполі, Лебедині
і Василькові, по 2 — у ггиному і Товмачі. У 1950-1951 роках було проведено
шення колгоспів і їх кількість скоротилась до 21, му чотири з них носили ім'я
тодішнього керівника СРСР Сталіна — колгоспи в Лозуватці, Шполі, Капустиному і
х. Праця в колгоспах була дуже важкою, оскільки ість робіт виконувалась вручну.
Особливо було важко м-вдовам, чоловіки яких загинули на війні. Влітку під нив
жінки вручну в'язали снопи, які потім коні на іах звозили на тік, де їх
молотили ціпами і молотарками. Цілісінький
день у полі, уже й побіліли тополі — сторожа німа край шляху. Давно
відкурликали птахи... Вози не
гуркочуть, як влітку, лиш мама, як загнана в клітку... та з нею іще сусідки
сидять серед білого поля, сидять на холодній гичці. Під ними старенька ряднина,
і вітер холодний дме в спину... Буряк у
руках цукровий, потріскані руки до крові... Земля попід нігтями чорна...
(Томенко М. З трудової книжки матері. К., 1995, стор. 29) Трохи легше було
працювати молодим, повним сил і здоров'я колгоспникам, які ще не мали сім'ї й
не знали, що таке турбота про дітей. Дехто щиро вірив, що незабаром життя покращає,
і проявляв у роботі великий трудовий ентузіазм. Через рік,
у жовтні 1949 року, Героєм Соціалістичної Праці стала доярка Матусівського
радгоспу Марфа Головченко, яка від кожної корови, а їх у неї в групі було
вісім, у 1948 році отримала понад 5000 літрів молока. За 1949 рік показник
перевищив 6000 літрів. (Газета
'Шлях колективіста ' від 15 жовтня 1949 р.). Протягом
50-х років XX ст. становище в сільському господарстві району поліпшилось:
надійшло багато нової техніки, почали ширше використовувати мінеральні добрива
і отрутохімікати, що дало змогу підвищити на кінець 50-х років врожайність
зернових до 20 центнерів з гектара (проти 10 у 1945 році), а цукрових буряків —
до 250-300 центнерів проти 130-140 в перші повоєнні роки. З часом
більше вироблялось товарів народного споживання, причому значну їх частку
виробляли промислові артілі в Шполі. Так, зокрема в артілі 'Прогрес'
виготовляли цвяхи, діжки, вози, шили чоботи і кожухи на замовлення населення, а
також ремонтували каструлі, відра, примуси, керогази. Артіль
'Ремвзуття' ремонтувала взуття і шила кінську збрую. Розширював свої
послуги населенню і Шполянський районний промисловий комбінат, у складі якого
діяли швейний, капелюшний і бляшаний цехи, бондарна і столярна майстерні. Проте перебороти повністю дефіцит товарів народного
споживання не вдавалось. Не сприяло цьому і вольове рішенню державних органів
про закриття промислових артілей в кінні 50-х років. Середина і
друга половина 50-х років XX ст. характерні такс*
адміністративно-територіальними змінами в нашому краї. Після утворення в 1954
році Черкаської області Шполянський рано:-входить до її складу. У1957 році
територія нашого району значне зросла за рахунок приєднання до нього багатьох
сіл розформованого Мокрокалигірського району. Це зокрема села Антонівка,
Веселий Кут, Соболівка, Кавунівка, Ярославка. Глиняна Балка та інші. У 1959
році після ліквідації Златопільського району до складу Шполянського район)
ввійшли села Нечаєве, Межигірка, Журавка, Маслове. Лип'янка, а також село
Топильна, яке раніше входило до Вільшанського району, який розформували. У
результаті такого укрупнення районів кількість населення в нашому районі
наблизилась до 80000 осіб. До складу району входило 33 колгоспи і 3 радгоспи.
Проте в грудні 1966 року утворюється Катеринопільський район, і західні села
Шполянського району входять до його складу, а село В'язівок відходить до
Городищенського району. З того часу і до наших днів територія Шполянського
району не змінюється. 60-70-і
роки характерні посиленням ідеологічної пропаганди з боку комуністичної партії,
яка в 1961 році прийняла нову програму, в якій говорилось, що через 20 років в
СРСР буде побудоване найпередовіше в світі комуністичне суспільство, в якому
буде досягнуто небачено високого рівня розвитку економіки і життя населення.
Одночасно йшов процес критики культу особи Сталіна, ім'я якого на початку 60-х
років зникло Одночасно
велика увага приділялась вихованню молоді в дусі комуністичних ідей. З цією
метою в школах ввели нові програми, посилювали роль піонерської і
комсомольської організацій. Йшов перехід до загальної 8-річної освіти. В
укрупненому Шполянському районі в 1964 році діяло 58 шкіл, у тому числі три
школи робітничої молоді, в яких навчалось більше 15000 учнів. Багато шкіл
знаходилось у старих приміщеннях. Проте в місті Шпола в другій половині 50-х
років збудовано нове приміщення міської школи №1, одне з кращих в районі. У
1968 році в Матусові в районі цукрозаводу також збудовано сучасний
триповерховий будинок сільської школи №2. Ці роки
характерні посиленням переслідування державою релігії. Прокотилась нова хвиля
руйнування православних церков. У 1959-1964 роках були закриті, а згодом
зруйновані дерев'яні церкви у Скотаревому, Ярославці, Мар'янівці, Кримках,
Нечаєвому. Знову було закрито Преображенську церкву в Лебедині, а також
Лебединський Миколаївський жіночий монастир, у приміщенні якого розмістили
тубдиспансер, а згодом притулок для дітей з великими вадами розумового і
фізичного розвитку. Проти Покровської церкви в Терешках і Дмитрієвської церкви
у Водяному було вчинено справжні акти комуністичного вандалізму. Терешківську
церкву спалено в одну з літніх ночей, а Водянська церква висаджена в повітря
військовими підривниками в ніч на 3 червня 1966 року, наче якийсь ворожий об'єкт.
Так перестав існувати один з найвищих храмів (майже б |
19 травня 2011
|
ВІКТОР ШЕВЧУК ІСТОРІЯ ШПОЛЯНСЬКОГО КРАЮ (закінчення) 155-а
танкова бригада під командуванням 25-річно: І.Прошина. Саме танкісти і
піхотинці 69-ї гвардійсь*: стрілецької дивізії під командуванням К.Джохуа
прорвали лінї>: німецької оборони і вже 24 січня вибили ворога з Капітанів *
і Журавки, а ввечері 25 січня радянські війська з'явились :-і південній околиці
Лебедина. Вранці 26 січня 1944 року радянс^ * танкісти увірвались в Лебедин і
швидко досягли північн: околиці села, де в районі насіннєвого заводу стояли
німець-війська. У короткому бою ворога було розбито і він відступ;*::-в район Матусова. Всього при
визволенні Лебедина загину-; більш як 200 червоноармійців, похованих у кількох
братські: могилах. їхні останки у травні 1955 року перенесені в центг села в
спільну братську могилу, біля якої встановили обеліск Після
визволення Лебедина танкісти комбрига Пропійні рушили на Шполу і о другій
годині ночі 27 січня 1944 року : виключеними фарами прибули на південну околицю
міста, де тепер розміщений завод запчастин. Шлях танкістам
вказували місцеві партизани, які зустріли танкістів в урочищі Довжик. Як згадує
учасник тих подій М.Богомолкін, який у січні 1944 року командував танковою
ротою, штурм Шполи розпочався о п'ятій годині ранку 27 січня, коли ще було
темно. Після обстрілу міста на привокзальну площу увірвалось чотири танки Т-34
з роти старшого лейтенанта М.Тарасова. Його танки, рухаючись від вокзалу до
центру, чавили гусеницями німецькі автомобілі і нищили кулеметним вогнем живу
силу ворога. За танками рушила піхота. До чотирнадцятої години Шпола була
очищена від німецьких військ. Але дорогою ціною далась перемога: загинуло
багато червоноармійців. їх згодом поховали в чотирьох братських могилах. Танкісти
5-ї танкової армії продовжили рух на північ. 27 січня вони визволили Лозуватку
і Терешки, 28 січня — Топильну і за кілька годин були вже в Звенигородці, де
опівдні зустрілися з воїнами 6-ї танкової армії Першого Українського У ході
Корсунь-Шевченківської битви особливо відзначилась танкова рота старшого
лейтенанта Миколи Тарасова, яка знищила три німецькі 'пантери', 10
гармат, 8 автомашин, понад 600 ворожих солдатів і офіцерів. Згодом М.Тарасов
був удостоєний найвищої тоді нагороди — звання Героя Радянського Союзу. Після
війни він продовжував службу в армії і помер в 1958 році. Пам'ять про нього
увічнена в назві однієї з вулиць Шполи. Слід зауважити, що танковий прорив Червоної армії у
січні 1944 року відбувався в складних умовах різкого потепління, яке
перетворило грунтові дороги в непролазну грязюку. Тому з приходом радянських
військ місцеве населення було зразу мобілізоване рубати дерева, гатити болота і
струмки, щоб прискорити рух танків. А підводи, гармати і автомобілі люди
витягували буквально на руках. Проте і в таких умовах план радянського
командування було виконано: ворог опинився в оточенні. Утворились внутрішній і
зовнішній фронти Корсунського котла, в який потрапили німці. Внутрішній фронт
став швидко стискатись у напрямі Корсунь-Шевченківська. Так, зокрема, було
завершено визволення північно-східної частини Шполянщини: ЗО січня визволено
Сигнаївку, Надточаївку, Станіславчик, 31 січня — Матусів. Через західну околицю Шполи пройшов зовнішній фронт
боротьби з ворогом, який стягував сили в районі Скотаревого, Капустиного,
Соболівки. Штабні підрозділи радянських військ розташувались у місцевості
Верхня Дар'ївка у колишньому поміщицькому палаці Абази. Як згадує учасник тих
боїв старший сержант зв'язку Яків Амелін, взвод зв'язку 80-ї гвардійської
стрілецької' дивізії (командир — генерал-майор І.Щербина, начальник штабу
— генерал-майор Х.Джелаухов) 1 лютого
1944 року німці кинули зі Скотаревого і Василькові танкові частини на Шполу з
метою прориву зовнішньог: фронту оборони радянських військ. На підступах до
Верхньс Дар'ївки розгорілися жорстокі бої, в яких поряд з піхотинцям; брали
участь і танки 29-го танкового корпусу. У боя загинуло багато червоноармійців,
серед них і танкіст Григог Акопян (родом з Вірменії). Ворога було зупинено і
навіть відкинуто на захід. 4 лютого 1944 року визволено селс Васильків, але
розвинути наступ далі не вдалося. Інша група
німецьких військ нанесла удар з півдня, з Скотаревого
і Товмача, але теж була зупинена під Кримками. Проте деякі німецькі танки
прорвали оборону радянські: військ і вийшли до Буртів, але в жорстокому бою
були знищені, і Бурти 6 лютого 1944 року остаточно були визволені. Одночасно з
району Городища в напрямку Цвіткового, Буртів спробували нанести удар танкові
частини дивізії 'Вікінг'*, оточені в районі Корсунь-Шевченківского, з
метою прорив} внутрішнього фронту оборони радянських військ. Але і цей наступ
ворога було зупинено. (Спогади
Я.Амеліна 'Битва за край Тарасів' в газеті 'Шполянські
вісті' від 6 березня і З квітня 1969 р., Картосхема иКорсунь-Шевченківська
операція' в книзі 'Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область'. К, 1972, стор. 60). Ще
жорстокіші бої розгорілись на півдні Шполянщини. На початку лютого 1944 року з
району Златополя і Малої Виски німецький генерал Хубе кинув в напрямі Лип'янки
— Шполи За спогадами учасника тих боїв Г.Чорногора, 27 січня в
села Водяне, Кавунівка, Товмач, Лип'янка, Кримки прорвались радянські танкісти
32-ї танкової бригади С.Ячніка, штаб якої розмістився в селі Водяне. Проте
внаслідок сильного танкового удару німецької дивізії 'Мертва голова'
радянські війська змушені були залишити ці села. На околицях Лип'янки і
Межигірки розгорілися запеклі кількаденні бої. Іноді ворог кидав в бій майже
100 танків, самохідних гармат і бронетранспотерів. Радянські піхотинці
зустрічали їх залпами з протитанкових рушниць і гармат, гранатами. В окремих
місцях німецькі танки проривали оборону радянських військ і нищили своїми гусеницями
окопи, де перебували червоноармійці. Багато їх загинуло в цьому пеклі. Але
ворожий наступ все-таки було зупинено. (Газета
'Шполянські вісті' від 26 січня 1983 р.). У
січнево-лютневих боях 1944 року прославилась і радянська авіація, яка у
складних погодних умовах: густі тумани, дощі, що переходили в снігопади,
наносила відчутні удари по ворогу. Зокрема, в кінці січня—на початку лютого в
небі над Шполою, Скотаревим і Іскреним вів повітряні бої старший лейтенант,
льотчик Іван Кожедуб, який за проявлений героїзм 4 лютого 1944 року удостоєний
звання Героя Радянського Союзу. (Збірник
Герои-освободители Черкащини. Дніпропетровськ, 1975, стор. 320-333). Всього льотчик удостоювався цього звання тричі, що
було у війні великою рідкістю. У повітряних боях цього періоду прославився також
льотчик Георгій Береговий, який у повоєнний час став відомим радянським
космонавтом. Нарешті 17
лютого 1944 року оточені під Корсунь-Шевченківським німецькі війська було
повністю розгромлено. 5 березня 1944 року розпочалась чергова
Умансько-Батошанська військова операція Червоної армії, Отже,
визволення території Шполянщини тривало близько двох місяців: з кінця січня по
кінець березня 1944 року. Це свідчить про запеклість боїв. 1698 радянських
воїнів загинуло при визволенні нашого району. (Книга пам'яті України. Черкаська область. Том 2, К, 1995,
стор. 527). Десятки
братських могил з'явились в населених пунктах краю. Згодом на них було
встановлено пам'ятники як символ вдячності і шани, місцевих жителів
воїнам-визволителям. Проте і жителі Шполянщини внесли свій вклад у Перемогу.
Близько 10000 наших земляків пішло на фронт, з них 6361 загинуло. (Книга пам'яті України. Черкаська область. Том 2, К, 1995, стор. 527). Більше 600 чоловік загинули на фронті лише з однієї
Шполи. їхні імена згодом викарбувано на обеліску Слави, встановленому в
шполянському міському парку. 8 уродженців нашого краю удостоєні за мужність в
боротьбі з німецькими загарбниками високого звання Героя Радянського Союзу:
льотчики Федір Юрченко і Іван Лисенко, військові розвідники Антон Костенко і
Олександр Кунець, піхотинець Микола Цибульський, сапер Пінхус Тур'ян,
артилерист Іван Поліщук, танкіст Володимир Тирса. Чотири з них: Ф.Юрченко,
І.Поліщук, М.Цибульський і А.Костенко не дожили до світлого Хоча
Шполянщина в березні 1944 року була повністю очищена від окупантів, але війна з
Німеччиною тривала ще більше року — до 9 травня 1945 року. Тому, щоб прискорити
бажану перемогу над ворогом, жителі Шполянщини протягом 1944 року зібрали
пожертвувань на потреби армії понад 1 мільйон 100 тисяч рублів. На ці кошти на
військових заводах було зібрано цілу танкову колону 'Колгоспник
Шполянщини', яка згодом взяла участь у боях з фашистами на території
Європи. На честь трудового подвигу жителів району в травні 1984 року, під час
святкування 40-річчя визволення Шполи, біля Красного ставка в місті було
встановлено пам'ятний знак — танк Т-34. Одночасно танк на постаменті є
свідченням пам'яті жителів нашого краю про велику роль танкістів Другого
Українського фронту при визволенні Шполянського району від німецьких загарбників. Проходить
час. Все менше стає серед нас учасників тих буремних воєнних подій. Але людська
пам'ять назавжди збереже імена тих, завдяки кому маємо нині свободу. |
9 травня 2011
|
ВІКТОР ШЕВЧУК ІСТОРІЯ ШПОЛЯНСЬКОГО КРАЮ У ЧАСИ ВОЄННОГО ЛИХОЛІТТЯ 22 червня
1941 року гітлерівська Німеччина почала війн? проти СРСР. Почалась мобілізація
в Червону армію чоловік віком від 18 до 50 років. Для потреб армії з колгоспів і радгоспів забрано майже
всі автомобілі і трактори, країн?: коней. Одночасно почала здійснюватись
перебудова економія на воєнний лад. Оскільки німецький наступ на Україну
розвивався дуже швидко, радянські органи прийняли рішенні про початок евакуації
на схід майна промислових підприємств радгоспів і колгоспів. Документацію
державних органів пр* неможливості її вивезення знищували. Зокрема. :
Лебединського насіннєвого заводу було вивезено дизельн двигуни, генератори,
електродвигуни, кольорові метали і ініг цінності у Пензенську область на
Беківський цукрокомбінат Демонтовано і вивезено нове обладнання з Шполянськогс
цукрозаводу, в тому числі дві парові турбіни і майже вс: двигуни. (Спогади ІКарпенка). А от обладнання Матусівськогс цукрозаводу повністю
вивезти не вдалося і тому завод часткове працював і при німецькій окупації. Було
прийнято рішення про евакуацію племінного господарства Матусівського радгоспу,
відомого в Україні Сотні голів великої рогатої худоби під обстрілом німецьких
літаків у кінці липня 1941 року почали переганяти на схід. Керував цим процесом
головний зоотехнік родгоспу Спиридон Руденко. Стадо було в дорозі близько
півроку: з липня 1941 року по січень 1942 року, поки не досягло Рязанської
області Росії. Крім німецьких обстрілів, довелось восени переборювати дощову
погоду і грязюку на дорогах, а взимку доводилось рятувати худобу, розміщуючись
тимчасово в селянських дворах. Безцінний племінний генофонд було збережено. (Кирилюк П. та інші. Історія становлення та розвитку
Матусівського цукрового заводу Черкаси, 1994, стор. 29). Наступного
дня, 31 липня, німецькі війська без бою вступив в Шполу, 2 серпня — в Лебедин,
і незабаром вся Шполянщина опинилась під ворожою окупацією. Німці ліквідували
всі органи: радянської влади і невдовзі створили німецьку цивільну
адміністрацію. Також у селах було створено допоміжн; адміністрацію з тих
українців, які виявили бажання співробітничати з німцями. її очолювали сільські
старости, яким допомагала поліція з українців. Промислові
підприємства почали працювати для потреб німецької армії. Так, на Матусівський
цукровий завод керуючим призначили німецького чиновника Шмідта, який
організував виробництво цукру і його відправку в Німеччину. Робочий день
збільшено до 12-14 годин, зарплата робітників була мізерною. У селах
району німці залишили існуючі колгоспи, перейменувавши їх у 'господарські
двори'. Селяни повинні були систематично ходити на роботу і все вирощене
віддавати німцям. За найменший непослух, особливо спізнення на роботу; нещадно
били нагаями. Час від часу німці виганяли місцевих жителів на розчистку
залізниць від снігових заметів. Страхітливим
злочином німецьких окупантів став геноцид (фізичне винищення) єврейського
населення нашого краю. До війни в районі проживало близько 5000 євреїв. З
приходом німців у Шполу було створено єврейське гетто — окремий квартал, у
районі сучасних вулиць Корнійчука, Щедріна, Коцюбинського. Усіх євреїв змусили
прикріпити нарукавні пов'язки з зображенням шестикутних зірок. У травні 1942
року євреїв перегнали в ліс на окраїні Шполи (район Верхньої Така
політика фашистів викликала в населення України невдоволення, яке переросло в
широкий рух опору проти окупантів. Найвідомішою антинімецькою організацією на
Шполянщині був підпільний молодіжний гурток, який виник у вересні 1942 року в
селі Лебедин і налічував майже 20 чоловік. Його організатором став старший
сержант Червоної армії Петро Осовський. Будучи пораненим у липневих боях 1941 року,
він потрапив у німецький полон і був розміщений в німецькому концтаборі під
Уманню, але звідти йому вдалося втекти. Незабаром він дістався рідного села
Лебедин, де почав жити разом з матір'ю Меланією Осовською. Разом зі своїми
знайомими-односельцями він виготовив саморобний радіоприймач, по якому слухав
повідомлення московського радіо. Саме таким чином Петро дізнався про велику
поразку німецьких військ під Москвою в грудні 1941 року. Разом зі своїми
однодумцями він писав друкованими літерами листівки, які починалися словами
'Смерть німецьким загарбникам!' і в яких закликали до опору ворогові.
Листівки підпільники чіпляли вночі по хатах не лише в Лебедині, а й у Кримках,
Сигнаївці, Водяному. Вони також підрізали дерев'яні основи на містку на шляху
Шпола — Златопіль і тому тут згодом у рів провалився німецький танк, кілька
разів перерізали телефонні і телеграфні проводи між Лебедином та Шполою,
Сигнаївкою, Златополем. Осовський планував роздобути зброю і піти до партизан в
Капітанівський ліс. Але здійснити цей задум не вдалось. Весною 1942 року на
слід підпільників натрапило Дев'ять страчених підпільників залишилися в народні?
пам'яті символом народного руху опору проти німецьких окупантів. Тому після
визволення радянськими військами Лебедина весною 1944 року прах героїв
перенесено зі Шполе в Лебедин і урочисто перепоховано. Німецька окупаційна влада весною 1942 року почала
посилювати економічний визиск українського населення. Крім того, що врожай
1942-го і 1943-го років, зібраний в господарських дворах, колишніх колгоспах,
був майже весь Крім
того, з весни 1942 року почалось вивезення на роботу в Німеччину українських
хлопців і дівчат. Сільські старости, призначені німцями, складали списки молоді
в кожному селі, після чого разом з поліцаями зганяли її до сільської управи і
пішки гнали в Шполу. Тут юнаків і дівчат вантажили в поїзди і відправляли
залізницею в Німеччину. Всього в Німеччину відправили понад 5000 осіб. (Газета 'Шполянські вісті' від 9 травня 1965
р.). Щоб
здобути прихильність місцевого населення, гітлерівці дозволили відновити роботу
релігійних громад, зокрема української автокефальної церкви. Тому восени 1941
року знову відчинились двері Преображенського храму в Лебедині. У Шполі
відновила службу церква УАПЦ, яка розмістилась в приміщенні колишньої єврейської
школи. У Лебединський жіночий монастир повернулись черниці і він відновив
роботу. (Спогади О.Коваль). Проте семирічні і середні школи окупанти закрили, а
майно їх розграбили. Тому добитися прихильності українського населення
німецькій владі так і не вдалося. На
початку 1944 року над територією Шполянщини знову почали з'являтись радянські
літаки, а з боку Златополя інколи було чути артилерійську канонаду. Це було
пов'язано з наступом Червоної армії на Кіровоградщині. Червона армія впритул
наблизилась до нашого краю. Визволення
Шполянщини розпочалось 24 січня 1944 року. Війська Першого і Другого
Українського фронтів розпочали знамениту Корсунь-Шевченківську військову
операцію. Наш край почали визволяти війська Другого Українського фронту під
командуванням І.Конєва. Ударною групою була 5-а танкова армія
генерал-полковника Ротмістрова, в складі якої діяла і (далі буде) |
15 квітня 2011
|
ВІКТОР ШЕВЧУК ІСТОРІЯ ШПОЛЯНСЬКОГО КРАЮ ( закінчення) оздоблювались
вручну масляними фарбами. Збиралися п закритій дерев'яній церкві, яка стала
підсобним вироб приміщенням. У 1940 році церква була розібрана. У цей час і фабриці
працювало близько 250 осіб (проти 20 в час її заснувань (Історія Шполянської меблевої фабрики. Шпола, 1990,
стор. Д Чималим підприємством був
і елеватор, інтенсивність роосч якого зростала у зв'язку із збільшенням
поставок зерна колгоспам району. Тому зріс рух вантажних потягів через станцію ІШісгз Зокрема,
у 1940—першій половині 1941 року чимало зеря відправлялось в Німеччину, згідно
договорів, підписаних Сталіна і Гітлером. Тому в районі залізничної станції
Дар'ївка (ш місцевість шполяни називають Нижня Дар'ївка) було організовгз
майстерні паровозного депо для ремонту локомотивів. Вод розмістились неподалік
від залізничної колії в цегляному будиш-збудованому в 1886 році поміщицею
Пелагеєю Урусовою ш підсобне приміщення для шполянської економії. Зараз в
ньом; знаходиться міська школа №4. (З
історії Шполянської міськ: школи №4. Шпола, 1985, стор. 2). Продовжували
нарощувати виробництво також Шполянський Матусівський цукрові заводи. На
цукрозаводі у Шполі в 1937-192і
роках було проведено велику
реконструкцію, в ході якої потужнісп заводу зросла майже вдвічі: з 11577
центнерів буряка за добу де 22000 центнерів. За цим показником Шполянський
цукрозавод стаї одним з найпотужніших в СРСР. Після реконструкції старих
будівель майже не лишилось, крім майстерні. (Історія Шполянськогс цукрового заводу. Шпола, 1980,
стор. 1). Лебединський
цукровий завод продовжував лишатись нг консервації. У 1934-1936 роках відбулась
перебудова його цехів: метою перепрофілювання виробництва. Було створено новиР
завод — по переробці насіння цукрових буряків. Оскільки метал} не вистачало,
багато нових деталей виготовляли зі старих металоконструкцій методом клепання,
бо електрозварювальних апаратів ще не було. Для цієї роботи використовували
переносні горна. Але й перероблених деталей з металу не вистачало, том> У 20-30-х
роках XX століття стались чималі зрушення в розвитку соціальної і духовної
сфери. Зростала кількість медичних закладів в районі. Так, коли в 1923 році на
Шполянщині була лише одна лікарня на 30 ліжок, три медпункти, три аптеки і одна
жіночо-дитяча консультація, то в 1938 році вже діяло дві лікарні на 100 ліжок,
поліклініка, три лікарські дільниці, сім фельдшерських пунктів, дитяча
амбулаторія, дитяча і жіноча консультації, санстанція,
санітарно-бактеріологічна лабораторія, рентгенкабінет, 13 колгоспних пологових
будинків. Коли в 1923 році в районі працювало всього 9 лікарів, 5 лікарських
помічників і 3 акушерки, то в 1938 році вже працювало 14 лікарів, 37
фельдшерів, 18 акушерок і 65 санітарок. (Газета
'Шполянські вісті' від 7 листопада 1990 року). Розвивалась і система освіти. На кінець 30-х років в
основному ліквідована неписьменність серед дорослих і здійснено перехід до
загальної початкової освіти для дітей, а в містах—до неповної середньої
семирічної освіти. У великих населених пунктах було відкрито повні середні
десятирічні школи. Наприклад, коли у 1923 році в Шполі діяли дві початкові
чотирирічні і три семирічні школи, в яких 35 вчителів навчали З кінця
20-х років посилилась антицерковна політика держави, яка супроводжувалась
закриттям, а згодом і знищенням церков. Так, восени 1929 року було закрито
Успенську церкву в Сигнаївці. яку згодом зруйнували, використавши видовбану
цеглу для будівництва першого капітального корівника в сигнаївському колгоспі
імені Леніна. У 1929 році закрили Свято-Георгіївську церкву в Лебедині, біля
якої у 1930 році збудували школу №2. А в 1935 році церкву розтрощили, а з її
деревини зробили господарські комори в колгоспах. Така ж доля спіткала й обидві
церкви в Шполі, від яких не лишилось і сліду. Гарну цегляну церкву в Топильній
розібрали, а цеглу використали також для будівництва колгоспних господарських
приміщень. Одночасно було репресовано священиків УАПЦ, і вона припинила своє
існування. У цей час формується культ особи Леніна як засновника
нової держави, створювався образ борця за права робітників і селян. Починають
перейменовуватись вулиці на його честь, встановлюватись пам'ятники. У травні
1924 року при Шполянському цукрозаводі відкрили бюст Леніну — одни з перших в
Україні. Згодом, у 1938 році на його місці поставлений новий пам'ятник Леніну,
у весь зріст, а бюст перенесли у заводський будинок культури. (Гізета 'Шполянські вісті' від 20 квітня
1968р.). Для
посилення впливу на населення комуністична партія використовувала заклади
культури — сільбуди, клуби, бібліотеки, кінематограф, а також радіотрансляційну
мережу, яка в 30-их роках охопила майже всі села району. Всього на Шполянщині
на кінець ' 30-х років працювало 28 клубів, два звукові кінотеатри, п'ять
кінопересувних і дев'ять стаціонарних кіноустановок. При клубах були створені
бібліотеки, у які все більше надходило партійної літератури. Чимало
уродженців Шполянщини внесли помітний вклад в розвиток культури України. Це
поети Степан Бен і Олекса Близько, оперна співачка Леоніда Балановська,
театральний режисер Василь Миляєв (Василько), акторка Харитина Нещадименко,
член знаменитого театру 'Березіль' під керівництвом Л.Курбаса,
врейські поети Іцик Фефер та Ізраїль Юделевич (псевдонім Іван улик), який був
першим головою спілки радянських письменників країни. Проте свою
владу комуністична партія утримувала не лише собами ідейно-політичного впливу,
а й методом репресій, пік ких припав на 1937-1938 роки. Не обминули вони і
Шполянський айон. Одна з найбільших хвиль репресій була спрямована проти
аціональної української інтелігенції як найбільш освіченої частини супільства.
Одним з перших був у 1934 році заарештований поет Олекса
Близько, який провів свої дитячі роки в Сигнаївці й у 192'* році став
відомим в Україні завдяки збірці поезій 'За всіх скажу яка видавалась
тричі і була удостоєна навіть державної премії. За брехливими звинуваченнями
він був засуджений і незабаром розстріляний разом з іншими відомими
українськими літераторами (Г.Косинкою, О.Фальківським, братами Іваном та
Тарасом Крушельницькими). Весною
1937 року заарештовано директора Шполянської середньої школи №1 Петра
Туровського і бухгалтера Дмитра Лисенка і відправлено в Черкаську тюрму. Після
слідства і суду їх розстріляли. Був репресований і директор міської школи №3
І.Коваленко. Страшних
репресій зазнали священники УАПЦ, майже всіх їх розстріляли. Серед них був і
уродженець Лебедина Микита Кохно, розстріляний страшного 1937 року. Лише дивом
не зазнали репресій його діти Валентин, Тарас і Катерина, які згодом, у 1943
році, емігрували до Німеччини, а потім до СІЛА, де зробили вдалу кар'єру. Брати
стали інженерами і працювали в будівельній фірмі 'Перкінс і Вілл', а
сестра Катерина зуміла закінчити Колумбійський університет у Нью-Йорку і стала
спеціалістом в галузі політичних відносин. У 1984 році вона входила до
виборчого комітету республіканської партії, який забезпечив Р.Рейгану повторну
перемогу на президентських виборах. Вона часто виступала на міжнародних
конференціях, по радіо і телебаченню, робила доповіді в президентському Білому
домі у Вашингтоні. (Стаття І.
Єлінецького 'Лебединські Кохяи ' в газеті 'Шполянські
вісті' від 17 вересня 1997 р.). Після швидкого слідства відбувся суд, який виніс
обвинуваченим смертний вирок і в листопаді 1937 року під Черкасами їх
розстріляли. (Стаття
В.Поліщука '1937-ий: Лозуватська трагедія' в газеті 'Шполянські
вісті' від 6 і 11 листопада 1997 р.). Навесні
1938 року органи НКВС арештували на Лебединському насіннєвому заводі бригадира
будівельників Ф.Погасія, стельмаха Ф.Герасименка, вантажника Г. Дубового і ще 20 осіб, яких засудили до
розстрілу. Було репресовано і ряд працівників Матусівського цукрового заводу,
серед яких були заступник головного інженера Р.Шуляківський, операторник
М.Богач, їздовий І „Красота та інші. Репресії щодо 'ворогів народу' часто
супроводжувались мітингами на підприємствах, на яких промовці закликали нещадно
карати 'шкідників' і 'ворогів' народу. Частина людей щиро
вірила в те, що обвинувачені дійсно є ворогами народу і що після їх покарання
жити і працювати стане краще. Це гірка правда тих часів. Такими були 30-і роки:
суперечливими, неспокійними, трагічними. |
2 квітня 2011
|
ВІКТОР ШЕВЧУК ІСТОРІЯ ШПОЛЯНСЬКОГО КРАЮ НА ШЛЯХУ ТВОРЕННЯ нового життя (продовження) вказівки
московського патріарха. Тоді прихильники УЧИ
звернулись до Шполянського
волосного комітету з проханий дати дозвіл на богослужіння в Троїцькій церкві,
яке ш мотивували зібраними підписами сотень прихильників V ОЇД Місцева
влада дала відповідний дозвіл. На початку черв - • року на свято Трійці в Шполу
прибув один з єпископів '.- X Юхим
Калішевський і провів богослужіння на подвір'ї 5зи
церкви, бо всередині церкви зібрались прихильники Російсаиі православної церкви
на чолі з отцем Гродзинсьииі Богослужіння Ю.Калішевський почав словами:
'Госпощ, прийми нашу молитву за нашу неньку-Україну', після яаго церковний
хор під керівництвом Федора Дувина заспівав пі сав
'Молитва за Україну'. У роботі хору брав участь і молоді вчитель
Петро Туровський, згодом директор середньої ШКОЛИ №1
в Шполі. Після молитви єпископ Калішевський проголос ш півторагодинну
проповідь, в якій критикував дії московське^ патріарха і обгрунтував
необхідність створення власна православної церкви в Україні. Більш як
двотисячний натозш: схвильовано слухав виступ єпископа. Так почалося
утвердження УАПЦ на Шполянщині. Невдовзі більшість прихожан Троїцької церкви в
Шполі перейшла під юрисдикцію УАПЦ. Ще через певний час до них приєдналась
частина віруючих Різдвяно-Богородицької церкви, яка знаходилась ні місці
сучасного стадіону в Шполі. (БерезенкоМ
Відродження Автокефалії в місті Шпола. (Спогади). Журнал 'Церква і
життя', №2 (23) від 1961 р. Нью-Йорк). Так само
швидко перейшли під юрисдикцію УАПЦ і дві церкви в с.Лебедин — Георгіївська і
Преображенська. Один з уродженців Лебедина — Микита Прокопович Кохно
(1896-1937р.р.) був навіть делегатом установчого з'їзду церкви в нашому краї,
будучи священиком нової церкви, У 1927 році він брав участь в роботі Другого
церковного собору УАПЦ, після якого був призначений митрополитом Липківським Виявом
пробудження національної свідомості українців у нашому краї було встановлення в
1924 році на народні пожертви в м.Шпола першого пам'ятника Тарасу Григоровичу
Шевченку. Бронзову скульптуру поета виготовив в Звенигородці скульптор Калень
Терещенко. Окрім зображення самого Тараса в кожусі та смушковій шапці, навколо
його * фігури були герої літературних творів Кобзаря — Катерина з дитиною і
селяни-гайдамаки з вилами і косами. Ініціативна група жителів Шполи привезла
скульптуру волами зі Звенигородки в Шполу, і на багатолюдному мітингу бронзовий
Тарас став на почесне місце недалеко від будівлі районного виконкому, нині —
площа Шевченка в Шполі. 20 — початок 30-х років XX ст. характеризувались
змінами в адміністративно-територіальному устрої нашого краю. Так, в 1923 році
в Україні ліквідовано волості і повіти, замість них створили райони і округи.
На Шполянщині було утворено два райони — Шполянський і Матусівський, які
ввійшли до Черкаської округи. У 1928 році Матусівський район було розформовано,
а Черкаська округа з 1927 року почала називатися Ше вченківською. У 1925
році в Україні ліквідували губернії, а в 1930 році — округи Шполянський район у
1930-1932 роках безпосередньо підпорядковувався республіканському центру в
Харкові. Нарешті, в 1932 році почалось утворення областей, Шполянський район
увійшов до складу новоутвореної Київської (рбзасті, в складі якої він перебував
до 1954 року, коли було г^орено Черкаську область. Ці зміни свідчили про пошук
уністичним керівництвом ефективніших форм алізованого контролю над територією
України. Це було хідно керівництву СРСР на чолі зі Сталіним, який У кінці
20-х років почались великі соціально-економ ~» зміни в місті й на селі. Нова
економічна політика скасовував почалась ліквідація приватного підприємництва і
встановле =ш повного державного контролю над економічним життям крі
- На селі з осені 1929 року почали примусово створюйте
колективні господарства. У Лебедині це відбувалось тж: 'Людей зігнали в
клуб при цукровому зоводі і агітували, ш
зі вони писали заяви про вступ в
колективне господарство. Бл дверей стояла охорона з
мисливськими рушницями, хп відпускала додому лише тих, хто написав заяви. А хті
відмовлявся це зробити, то голодний ночував у клубі і на дрт>:1 день знов
уповноваженими велась агітація за вступ у колгос-(Спогади жителя с.Лебедин С.Лазаренка). Такими
методами більшість селян Лебедина було об'єднай: в артіль імені ХІІ-річчя
Жовтня, головою правління якої став Семен Кохно, двоюрідний брат Микити Кохна,
одного і священиків УШЦ. Весною 1930 року селян змусили знест-посівний матеріал
у два зерносклади — в приміщень* колишньої бондарні і на склади цукрового
заводу. Одночасне розпочалось будівництво колгоспних корівників, свинарників,
стаєнь для коней, хлівів для волів. У селі
Васильків колишні ТСОЗи були зведені в три артіг. 'Нове життя',
'Червоний шлях' і імені Петровського, які разом мали 9 тракторів, 23
молотарки, 25 жаток, 30 кінних сівалок. 116 кінних плугів тощо. Але більшість
худоби ще перебувала в обійстях селян. У Шполі під час колективізації було утворено ще три
колгоспи: 'Червона нива' (з 1929 р.), імені Сталіна (з 1934 р.) та
єврейський колгосп імені Молотова, який очолив Абрам Есрег. Крім того,
продовжував діяти колгосп 'Радянський хлібороб'. У
Лебедині заповзяті місцеві керівники вирішили створити ще й комуну, в якій мало
бути усуспільнене навіть житло. Для цього вирішили використати келії і
господарські приміщення Лебединського жіночого монастиря, розташованого в
Грабському лісі. Тому у вересні 1929 року монастир закрили, а черниць вигнали з
келій. З двох монастирських церков із дзвіниці поскидали хрести, а келії
перетворили в житлові кімнати для майбутніх членів комуни. 7 жовтня 1929 року
було урочисто проголошено відкриття комуни, якій дали назву 'Червоний
Жовтень'. У цю комуну об'єдналось близько ста сімей, а також несімейні.
Більшість з них була з Лебедина, хоча окремі сім'ї прибули зі Шполи, Кримок і
Журавки. Жили комунари в монастирських келіях, харчувалися за спільним столом у
дальні, яку влаштували в колишній Вознесенській церкві, де також діяла кухня. У
сусідній Миколаївській церкві комунари злаштували клуб. Такими нововведеннями
мала тверджуватись нова, комуністична мораль. Обробляли члени комуни Паралельно
зі створенням колгоспів весною 1933 року розпочався процес
'розкуркулення', який був посиленням депресій проти заможного
селянства, яке не хотіло вступати в 1-а
категорія: землі більше 2-а категорія: землі було від 4 до 3-я категорія: коли землі було менше як Так, зокрема з Лебедина, 1 березня 1930 року було
відправлено 40 сімей заможних селян на висилку у Вологл; (північна Росія), де
вони отримали статус спеціальна переселенців з обмеженими громадянськими
правами: (Єлінецький І. Роки і
люди. Черкаси, 1996, стор. 69). Всього по
Україні в 30-і роки було експропрійовано близько 200000 селянських господарств
— більше 1,2 млн. осіб. З них 80000 виселили на Північ і в Сибір. У
новостворених колгоспах весною 1930 року урочисто проведено колективну посівну
кампанію під назвою 'свято червоної борозни'. Так само урочисто було
проведено восени 1930 року збір врожаю і хлібоздачу державі, яка була оголошена
першою заповіддю усіх колгоспників. У кожному колгоспі підводи з мішками зерна,
які відвозили на Шполянський елеватор, прикрашали червоними прапорами і транспорантами,
на яких писали цифрові показники про зібраний врожай. Проте через слабку матеріальну зацікавленість
колгоспників продуктивність їхньої праці була низькою. Земля оброблялась
погано, що вело до зниження врожаїв. Це призвело до того, що наступного, 1931
року на хлібоздачу вже пішло фуражне Згодом
сталінське керівництво СРСР зрозуміло, що лише насильницькими методами
прискорити розвиток сільського господарства не вдасться. Тому в 1933 році було
введено погектарний принцип хлібоздачі для колгоспів, після чого решту зерна
розподіляли на так звані трудодні між колгоспниками. Це мало пробудити їх
матеріальну зацікавленість у результатах праці. З метою кращого обліку праці
почали створювати виробничі бригади і ланки з постійним складом їх членів, за
якими закріплювалась земля і реманент на весь виробничий сезон. Крім
того, на колгоспних полях почало з'являтись все більше техніки, яку на село
постачала держава — трактори, комбайни, вантажні автомобілі, молотарки, жатки
тощо. Але знаходилась техніка не в колгоспах, а в спеціально створюваних
машинно-тракторних станціях — МТС. У Шполянському районі було створено дві МТС:
в Шполі і в Матусові, хоча вона називалась З часом
люди звикали до нової організації праці на селі. І хоча й далі більшість
колгоспників продовжувала працювати без великого завзяття, окремі працівники
вирізнялися виробничими показниками. Так, ланкова рільничої ланки Лукерія
Крижня з матусівського колгоспу імені Будьонного при вирощуванні цукрових
буряків отримала врожай по 1244 центнери з 1 гектара, за що удостоїлась звання
тисячниці. Згодом її було обрано делегатом на VIII Всесоюзний з'їзд Рад в Москві,
який мав затвердити нову Конституцію СРСР. (Газета 'Шлях колективіста' від 7 листопада
1936 р.). Взагалі
Шполянський район був добре відомий у другій половині 30-х років як один з
передових. Так, зокрема в 1936 році, урожайність зернових по району перевищила
16 ц з гектара. Значно зросла механізація виробництва: на полях району
працювало 248 тракторів, 27 комбайнів, 144 автомашини. Продукцію тваринництва
давали 18 молочнотоварних ферм і 33 свиноферми. Шість колгоспів району було
електрифіковано, Вартість трудодня становила 4,6 руб. зерном і 1,85 руб.
грошима. (Газета 'Шлях
колективіста' від 7 листопада 1936 /?.).
Ще більше зросла продуктивність колгоспів району в 1939-1940 роках, тому їм
було надано право взяти участь у роботі Виставки досягнень народного
господарства СРСР в Москві у 1940 році. Значних успіхів досягай в цей час
колгоспники лозуватського колгоспу імені Сталіна (колишня назва — 'Нова
зірка'), очолюваного головою колгоспу С.Кохном родом з Лебедина. У наш час досягнення колгоспного руху в другій
половині 30-х років оцінюються неоднозначно. Багато дослідників цього періоду'
вказують на наявність приписок при веденні обліку отриманої продукції в
колгоспах, тому піддаються сумнівам деякі цифрові У містах
у 30-і роки відбувався процес ліквідації дрібної приватної власності. Так, у
Шполі кустарі-ремісники примусово були об'єднані в промислові артілі
'Червоний харчовик' (директор Мойсей Черепінський),
'Прогрес' (директор Ю.Біснуватий), 'Взуттєвик',
'Гужовик' Перші дві виготовляли ковбаси, халву, різні цукерки,
сприяючи цим задовеленню попиту населення на продукти харчування. (Зі спогадів В.М. Ткаченка). Розвивалась і промисловість державної форми власності.
У 1926 році в Шполі було запущено першу електростанцію, яка працювала на газу,
котрий утворювався від спалювання вугілля, а згодом нафти. Це дало змогу почати
електрифікацію деяких промислових підприємств, зокрема цукрового заводу, і
частини колгоспів. У 1929
році в Шполі на розі вулиць Вокзальна, згодом вулиця Леніна, і Приютська,
згодом вулиця Піонерська, на місці колишнього складу лісоматеріалів, почала
діяти меблева фабрика, першим директором якої став Юхим Млієвський. Фабрика
виготовляла рахівниці, бочки, табуретки, колеса для возів, дерев'яні столи для
населення, які зовсім не оздоблювалися. З 1936 року фабрика почала
спеціалізуватись на виробництві шкільних парт, які 118 |
30 березня 2011
|
ВІКТОР ШЕВЧУК ІСТОРІЯ ШПОЛЯНСЬКОГО КРАЮ НА ШЛЯХУ ТВОРЕННЯ нового життя Початок
20-х років XX століття характеризувався катастрофічним становищем економіки
України, особливо в промисловості. У цілому по Україні з 11000 промислових
підприємств в 1921 році працювало лише 2500, які виробляли всього лише 10%
продукції від рівня 1913 року. Посівні площі в сільському господарстві
скоротились з 20,9 млн. десятин у 1913 році до 15,4 млн. десятин у 1920 році.
Часті перерозподіли земель негативно вплинули на якість обробітку й призвели до
зниження врожайності всіх культур. (Турченко
Ф. Новітня історія України. Частина перша. К., 2000, стор. 182). На території Шполянщини в цей час не працювали всі три
цукрові заводи — Шполянський, Матусівський, Лебединський. Внаслідок зупинки
більшості фабрик і заводів виник страшний дефіцит промислових товарів, який
стимулював шалену інфляцію паперових грошей і фантастичний ріст цін. На кінець
1923 року на базарах Шполянщини були зафіксовані такі ціни: — 15 мільярдів рублів, — 40 млн. рублів, — 500 млн. рублів. (Єлінецький І. Роки і люди. Черкаси, 1996, стор. 65). Усе це
свідчило про крах економічної політики комуністичної партії в 1917-1920 роках,
що змусило комуністів запровадити нову економічну політику, яка дозволила
розвиток дрібного приватного підприємництва, в тому числі і торгівлі в місті й
селі. Замість необмеженої продрозкладки для селян вводився фіксований продподаток,
після сплати якого селянину дозволялось лишки продукції реалізовувати на
базарах. Проведена у 1924 році грошова реформа покінчила з інфляцією . сприяла
стабілізації цін. Після цього стало виникати багато дрібних приватних
підприємств з виробництва різноманітних товарів народного споживання. Зокрема,
в Шполі у 1926 році Дозвіл займатися приватною торгівлею викликав швилж
зростання кількості різних торгових закладів — лавос крамниць, горілчаних
закладів. У 1926 році в Шполі їж налічувалось понад 470. Новим явищем у 20-х роках стала поява магазинів
споживчої кооперації, створюваних селянськими товариствам! (кооперативами), які
закуповували оптом у великих містзл різноманітні промислові товари, привозили
їх у села і продавати односельцям за невисокими цінами. У Шполі в 1926 році діяг: 45
таких магазинів. У них продавали сіль, гас, сірники, цвяхи тканини, мило та
інші промтовари. Кілька іиагазинів діяло ї Матусові. Вони були створені селянським споживчим
товариством, заснованим ще в 1921 році на селянські па Головою матусівського
товариства була Катерина Берестова Розвивалась і селянська кредитна кооперація. Так, у
Шпол: було створено селянське кредитне товариство, яке брало в державних банках
дешеві кредити для потреб одноосібних Брали
кредити і окремі підприємці. Так, у Лозуватці підприємець І.Каневський на взяті
у банку кредити перебудував колишній паточний завод під млин. Він встановив
новий паровий двигун, вальці і почав молоти зерно на борошно чотирьох гатунків.
Борошно найвищого гатунку, так звану чотиринульку, відправляли із станції Шпола
навіть за кордон — в Австрію і Німеччину. Паровий млин і всі
приміщення навколо нього були електрифіковані, що в ті часи було великим дивом.
Млин працював у три зміни цілий рік, даючи непогані заробітки селянам, як
зайнятим безпосередньо на виробництві борошна, так і підводникам, які власними
волами і кіньми привозили зерно у млин, а потім відвозили борошно на залізничну
станцію Шпола. (Газета
'Шполянські вісті' від 2 квітня 1991 р.). У 1926
році господарство Шполянщини перевищило довоєнний рівень 1913 року і
продовжувало розвиватись. Зростання врожайності сільськогосподарських культур,
ріст поголів'я худоби у населення сприяли зниженню цін на продукти харчування.
Так, хлібина тоді коштувала 5 копійок, — ЗО коп., Рівень
оплати робітників і службовців становив в 1926-1928 роках близько 50-60 рублів
в місяць, вчителі отримували, наприклад 30-40 рублів, що давало їм можливість
вести досить непогане життя. Проте
продовження розвитку приватного підприємництва не зходило в далекосяжні плани
комуністичної партії, які передбачали створення нового суспільного
ладу—соціалізму, в якому взагалі не буде місця приватній власності. Тому Іншою виявилась доля ТСОЗів, які виникли у селі Василь
* їм надало допомогу сільське кредитне товариство, яке почал діяти з 1923 року,
зокрема в придбанні техніки для обробітку землі. Згодом кредитне товариство
допомагало ТСОЗам заготовляти і продавати державі зібраний врожай, тому Васильківські ТСОЗи
економічно міцніли і кількість їх зростала У1926 році в селі вже
налічувалось 22 ТСОЗи, які об'єднували 260 селянських господарств — по 8-17
господарств у кожном) тсозі. Всього ТСОЗи обробляли 996 гектарів землі. Робоча
худоба та сільськогосподарський реманент були в Частина бідних селян утворювала
сільськогосподарські артілі, в яких селяни об'єднували всю польову орну землю і
худобу в єдине господарство. Так, у 1922 році в Шполі 50 бідняцьких родин
утворили артіль 'Червоний хлібороб', яка спочатку мала всього 15 пар
коней. Керівниками артілі були М.Матіка і В.Мотузка. (Державний архів Черкаської області фонд 174, опис 1,
справа 61, аркуш 3). Вона
згодом збільшила кількість членів і продовжувала існувати й далі. Так само
вистояла в складних економічних умовах і артіль 'Труц', яка виникла в
Матусовї восени 1923 року і спочатку об'єднувала 14 бідняцьких родин, які разом
мали всього 60 десятин землі, кілька пар коней, дві жатки і дрібний інвентар, а
на торгах у 1926 році навіть купила молотарку і млин-вітряк. Також зуміла зміцнитись і артіль 'Нова
зірка' в Лозуватці, творена у 1922 році на чолі з А.Ревдало. Чимало прибутків зона мала не лише від продажу державі зернових, а й
від реалізації на базарах яблук з громадського саду. За отримані юшти артіль
згодом змогла навіть купити трактор 'Фордзон'. Гізета 'Шполянські
вісті' від 6 червня 1968р.). Отже, у 20-і роки розвивались як одноосібні, так і
колективні сільські господарства в нашому краї. Проте кількість На деяких
землях нашого краю, які до революції належали поміщикам або церкві, були
створені державні, радянські господарства — радгоспи, які мали виготовляти
більше товарної продукції. Так, у Мату сові в 1920 році створилі радгосп
Павлівка на землях, які колись орендував підприємець Павлов. Він мав
забезпечувати сировиною державний Матусівський цукрозавод. Значно
пізніше, у 1932 році, було створено радгосп з вирощування цукрових
буряків при Шполянському цукровому заводі. Поступово
відроджувалась робота державних промислових підприємств. Значну роль у цьому
відігравала наполегливість робітників. Це, зокрема, стосувалось Шполянського
цукрового заводу, який зазнав великих руйнувань в роки воєн. Щос вирішити
питання щодо відновлення роботи заводу, робітники Горбік і Костенко навіть
їздили до Москви, де зуміли пробитися на прийом до одного з високих чиновників
— Сергс Орджонікідзе, який допоміг їм розв'язати ряд питань щодс забезпечення
заводу новим обладнанням. У 1923 році завол уже працював, на ньому трудилось
більше 400 робітників. Це скоротило рівень безробіття в нашому краї, який був
високим Не меншу енергійність проявили і робітники Матусівського цукрозаводу,
який теж на початку 20-х років перебував на консервації через відсутність
сировини і палива. Підвіз вугілля з Донбасу припинився, оскільки більшість шахт
не працювала. У таких умовах робітники О.Рак, Г.Олійник, Ю.Грищенко та інші
роз'їхались по навколишніх селах і почали агітувати селян збільшити посіви
цукрових буряків. Одночасно заготовляли дрова у лісах як паливо і ремонтували
обладнання в Щоб добитися прихильності українців, комуністична
партія проводила в 20-і роки політику українізації—школи в нашому районі були
переведені на викладання усіх предметів українською мовою, видавалось багато
літератури українською мовою. Поряд з цим діяли школи національних меншин.
Зокрема, в Шполі в приміщенні однієї з єврейських церков — синагоги, зараз в
цьому приміщенні міститься магазин канцтоварів підприємця П.Мальчика, — було
відкрито школу для єврейських дітей. (Спогади
Г.СКунця). Держава також не чинила спочатку перешкод у розбудові
нововиниклої в жовтні 1921 року української автокефальної (незалежної)
православної церкви — УАПЦ. Між прихильниками нової церкви, які запроваджували
богослужіння українською мовою, і тими, хто підтримував Російську православну
церкву, яка вела богослужіння старослов'янською мовою, точилась боротьба за
право відправляти службу в уже збудованих храмах. За спогадами >часника тих
подій М.Березенка, весною 1922 року міжцерковні непорозуміння точилися і в
Троїцькій церкві в Шполі, яка знаходилась на території сучасної меблевої
фабрики. Отець Гродзинський не визнавав УАПЦ і продовжував виконувати |
28 березня 2011
|
ВІКТОР ШЕВЧУК ІСТОРІЯ ШПОЛЯНСЬКОГО КРАЮ ПОДІЇ 1914-1921 РОКІВ Закінчення Керівник
більшовицької армії Л.Троцький згодом про ці події говорив так: 'Комуни,
черезвичайку, продовольчі загони і комісарів-євреїв зненавидів український
селянин до глибини душі. У нім прокинувся приспаний сотні літ дух запорожців і
гайдамаків. Цей страшний дух, який кипить і бушує як сам Дніпро на своїх
порогах, велить українцям творити чудеса завзяття'. Падалка
С. та інші. Хрестоматія з новітньої історії України. К, 1998,
стор. 172). Україна
запалала у вогні селянських зиступів. Багато керівників цих виступів вибирали
собі псевдоніми, які нагадували про славне козацьке минуле України. Так,
зокрема в Мокрокалигірській і Шполянській волостях влітку 1919 року розгорнув
діяльність повстанський загін під командуванням 22-річного Івана
Лютого-Лютенка, який вродився 1897 року в сім'ї лісника Капустинського лісу,
який яшом переїхав до Товмача. Іван Лютий-Лютенко вибрав згодом грізвисько
Гонта на честь ватажка повстання Коліївщини 1768 току проти поляків, якого теж
звали Іван. Діючи спільно ще з вдним селянським ватажком — Семеном Гризлом в
«Іїтеринославській волості, Лютий-Лютенко часто нападав на їільшовицькі
частини, дислоковані в нашому краї. Зокрема тітку 1919 року Гризло і
Лютий-Лютенко розгромили під час ячного нападу червоноармійську дивізію під
Сухою Калигіркою. У-узольР. Отамани Гайдамацького краю. К, 1998, стор. 128). Навіть у
Червоній армії, більшість якої становили мобілізовані вимни, росло невдоволення
політикою більшовицької партії На селі. Це
призвело до того, що одна з дивізій червоної армії до 20.000
солдатів, під командуванням Миколи Григор'єва піднялась на антикомуністичне
повстання. Воно охопило частину
Херсонської і Київської губерній, в тому числі і наш край. У
травні 1919 року повстала дивізія з боями здобула Черкаси,
Смілу, Шполу, Городище, Чигирин, де було повалено -_більшовицьку владу. Продрозкладку з селянства було . скасовано. Лише
завдяки неймовірним зусиллям більшовики змоой придушити повстання. Але не всі
загони колишкьлі григоріївської дивізії було знищено. Зокрема один з тап
загонів під командуванням Юрія Тютюнника пройшов черв Тальне, Шполу, Топильну,
Козацьке, Звенигородку, рейдуюч по тилах більшовицьких військ, після чого
повернув на захіл на Поділлі з'єднався з армією УНР, вступивши до її скліг (Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник, Львів, 20'. стор.
26-27). Хоча
більшовикам з великими труднощами й вдал відновити свою владу в населених
пунктах, розташованих б і. залізниць, але в селах запанувало безвладдя, яким
поча: користувалися різні кримінальні елементи. Вони поча, грабувати селян, які
їхали на базари в Шполу чи Златопілз викрадали худобу. Тому селяни змушені були
вдатись д створення загонів самооборони. Один з них було створено Матусові під
керівництвом начальника пожежно-сторожовс охорони цукрозаводу Яблунька. Цей
загін арештовува місцевих грабіжників і вчиняв над ними самосуд. Так, н батьком
і двома синами Тронько було вчинено відкрити громадський суд на сходці всіх
жителів села. За рішення сходу, Яблунько власноручно розстріляв усіх трьох.
Згодо він розстріляв ще кількох матусівських грабіжників, після чоі в селі
стало спокійніше. (Кирилюк
П. та інші. Істор становлення та розвитку Матусівського цукрового завод
Черкаси, 1994, стор. 15, 16). Чимало банд діяло й в лісі поблизу села Лебедин. Саме
всі приклали руку до хвилі єврейських погромів в Лебедині 1 початку
1919 року, коли було підпалено ряд єврейські крамниць, аптеку, ресторан. Всього
було вбито близько 20 ос у тому числі деяких біля синагоги, куди євреї хотіли
заховати А всього тоді в Лебедині жило понад 3000 євреїв. Сер загиблих був і
лікар Г.Гольдман. А восени 1919 року наст Такі події змушували єврейське населення створювати
власні загони самооборони для захисту від грабіжників і бандитів. Зокрема
єврейські ремісники і торговці Шполи зібрали гроші, купили гвинтівки і створили
для захисту свого життя і майна загін самооборони, який налічував близько 500
чоловік, на чолі з Б.Шварцманом. Всього в Шполі тоді проживало понад 3000
євреїв. Загін поділявся на відділення з командирами, які організовували
чергування в нічний час. Завдяки цьому єврейських погромів у Шполі допущено не
було. (Спогади Кацмана Х.Л.) Тим часом, влітку 1919 року з Дону на Україну почала
наступ російська білогвардійська армія Денікіна, яка почала тіснити Червону
армію. Скориставшись такою ситуацією, з Поділля на Черкащину почали наступ
українські війська Петлюри. Група військ в складі двох дивізій під
командуванням Ю.Тютюнника, яка рухалась вздовж залізниці Вапнярка — Цвіткове, в
серпні 1919 року оволоділа Христинівкою, Тальним, Катеринополем, Іскреним,
Васильковим і Шполою, де бронепоїзди українських військ було зупинено на
відпочинок. А зі сходу в напрямку залізниці Черкаси—Цвіткове рухалися
білогвардійські російські війська. (Тикторі
Історія українського війська. К,
1992, стор. 556). 21 серпня
1919 року денікінці захопили Смілу, станції Бобринську і Цвіткове та вислали
кінну розвідку в напрямку Шполи. Але доїхати до Шполи вони не змогли, бо
неподалік станції Сигнаївка шлях їм перепинили авангарди українських військ
Ю.Тютюнника. Між сторонами почались переговори про встановлення демаркаційної
лінії, які закінчились тим, що чтсраїнські війська залишили Шполу. (Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник. Львів, 2000, стор.
33). У нашому
краї встановився шовіністичний білогвардійськийрежим.
Українські газети закрили, заборонили вивчення української мови та історії в
школах. У селян почали забирати землю й повертати її колишнім власникам
(поміщикам), а частину селян примусово мобілізували в денікінську армію. Також
для потреб армії у селян реквізовували зерно і коней. Це викликало новий спалах
селянського повстанського руху, причому в цей час проти денікінських військ
діяли як прихильники більшовиків, так і прихильники незалежноїУкраши. Один з
таких партизанських загонів 25 листопада 1919 року напав на Шполу, було вбито
два білогвардійських офіцери і поранено вісім. Про це військовий комендант
Шполи, поручик Кузьмін, доповідав у телеграмі своєму начальству. (Історія міст і сіл УРСР Черкаська область. К, 1972, стор. 732).
Після
поразки на підступах до Москви в листопаді 1919 року армія Денікіна починає
швидко відкочуватись на південь і невдовзі залишає Україну. У кінці грудня 1919
року в наш край вступає 12-а більшовицька армія. На початку 1920 року через
Черкащину пройшли загони української армії Петлюри, які здійснювали рейд по
тилах більшовицьких військ, який згодом назвуть Першим зимовим походом армії
УНР. Весною
1920 року більшовики втретє почали встановлювати свою владу в нашому краї. Але
відновлення ненависної селянам продрозкладки знову спричинило посилення
антибільшовицького повстанського руху. Для боротьби з повстанцями комуністична
влада використала регулярну Першу кінну армію, близько 17000 чоловік, яка в травні
1920 року пройшла через Шполянщину в напрямку Умані, де готувався контрнаступ
проти польських військ, які весною 1920 року зайняли частину Правобережної
України. Командуючий Першою кінармією С.Будьонний зупинявся зокрема і в Шполі.
А його кіннотники в цей час стягували продрозкладку з селян нашого краю,
творячи при цьому безчинства. Протягом 1920-1921 років продовжувалась боротьба Ситуація змінилась, коли комуністична партія у 1921
році почала проводити нову економічну політику, відмінивши продрозкладку і
дозволивши селянам приватну торгівлю. Селяни відвернулись від повстанців і
протягом 1922 року їхній рух було остаточно придушено більшовицькою владою.
Значну роль відіграли й органи чека, надзвичайної комісії, яким вдалось заслати
своїх таємних агентів в повстанські загони і вислідити їхніх керівників.
Чекістам вдалося інспірувати 'нараду' восьми керівників повстанських
загонів у Звенигородці у ніч на 22 вересня 1922 року і арештувати їх. Деякі
отамани лишились на волі і на початку 1923 року емігрували за кордон. Серед них
був і Іван Лютий-Лютенко (отаман Гонта), який згодом перебував в Польщі,
Німеччині, Марокко, а з 1956 року жив в США, де й помер на 92-му році життя в
1989 році. За три роки до смерті він видав у Детройті біографічну книгу
'Вогонь з Холодного Яру', в якій описав буремні події в нашому краї в
1917-1922 років, виходячи з власної точки зору. На думку автора нарису, аналізуючи події цих років,
мабуть, не варто засуджувати тих чи інших українців, які стояли по різні боки
барикад. Адже більшості населення України, неграмотній або малописьменній,
важко було розібратися в дійсних намірарізних
політичних сил, кожна з яких обіцяла краще майбутнє говорила красиві слова.
Вона щиро вірила, що воююе І справедливу справу і краще майбутнє України, хоча і
різі політичні сили бачили це майбутнє по-різному. Пошуки і компромісу між
ворогуючими сторонами в той час ігнорувалися тому українське суспільство
виявилось розколотим навпіл в
два непримиренні табори.
Історичний досвід людства вчить, ш
суспільного прогресу можна добитися
швидше не на ворожнея різних соціальних груп, а на пошуку компромісу між ними.
Урої з тих далеких подій лишається актуальним і для сучасноп українського
політичного життя, х |
26 березня 2011
|
ВІКТОР ШЕВЧУК ІСТОРІЯ ШПОЛЯНСЬКОГО КРАЮ ПОДІЇ 1914-1921 РОКІВ У серпні
1914 року розпочалась Перша світова війна, і край було переведено на стан
прифронтової зони. Більшість чоловіків була мобілізована в царську армію. На
фабрика заводах було дозволено збільшувати робочий час і надурочж роботи, відміняти
святкові дні. Багато заводів почали працювм переважно для потреб армії, зокрема
Лебединськні цукрорафінадний. У 1915 році на завод було направлено чимала
військовополонених австро-угорської армії, які працювали ні відвантаженні
цукру з заводських складів на вагонетки, як: заводський паровоз відтягував
20-кілометровою вузькоколійкою на залізничну станцію Златопіль, звідти цуко:
відправляли на Південно-Західний фронт. Кількість працюючих на рафінадному
заводі в Лебедині в цей час перевищила ЗООС осіб. Для виробництва рафінаду
завод отримував цукор-пісої більш як з 10 інших цукрових заводів, в тому числі
і Шполянського і Матусівського. Тим часом
російська армія протягом весни-літа 1915 рок> зазнала великих поразок і
відступала із значними втратами пц ударами німецьких і австро-угорських військ,
полишивши Галичину і частину Волині. Лінія фронту зупинилась за 350— Життя у
тилу погіршувалось тим часом з кожним днем. Внаслідок мобілізації чоловіків на
фронт селянські землі оброблялись гірше, тому врожаї почали зменшуватись. Через
мілітаризацію 80% важкої і 50% легкої промисловостей працювали лише на
військові потреби. Виник дефіцит найнеобхідніших товарів для населення — мила,
сірників, газу, цвяхів, дешевих тканин і взуття, різних металевих виробів. що
призвело до росту цін і знецінення паперових грошей. Таке погіршення умов життя
населення врешті-решт призвело до революції в Росії в лютому 1917 року, в ході
якої було повалено владу царя Миколи Другого, а до керівництва країною прийшов
Тимчасовий уряд. Було проголошено політичні свободи і дозволено діяльність
різних політичних партій. Серед них у нашому краї в цей час активізували свою
діяльність українські есери і соціал-демократи, які пропагували ідею автономії
України в новій Російській федеративній республіці. Такий самий лозунг
підтримували і керівники Центральної Ради, створеної в Києві в березні 1917
року Саме ця організація у листопаді 1917 року проголосила утворення
Української Народної Республіки і визначила її кордони. Серед населення країни поступово поширювалась ідея необхідності
вдродження власної держави. З метою її військового захисту починають
формуватися добровільні селянські воєнізовані формування під назвою вільні козаки.
Назва мала підкреслити зв'язок з кращими традиціями українського козацтва XVI—
XVII століть. Перші загони вільних козаків почали формуватись Звенигородському повіті Київської губернії, зокрема в
селі ~ :акове, де цією справою зайнявся заможний селянин — тюдів більше 20
десятинами землі — Никодим Смоктій. -сновним військовим підрозділом стала
сотня, від 50 до 700 ?об. яка об'єднувала селян кількох прилеглих сіл на чолі з
?юорним командиром — сотником. Сотні однієї або кількох ждостей утворювали більший
загін—курінь на чолі з курінним ?гаманом. Одним з перших утворився
Калниболоцький курінь ж чолі з Семеном Гризлом, до якого входили селяни .еринопільської
(Калниболоцької), Шполянської волостей.
Згодом сотні і курені обєднувалися в ще більші військові загони — коші або полки. Рух Цивільного козацтва охопив майже всю Україну,
їх кількість досягала 60000 осіб. Центральна
Рада не підтримала суспільний народний р^І оскільки багато її діячів вважали
непотрібним формувати І української регулярної
армії, надіючись на мирне житт = оновленій, демократичній Росії. Такі ідеї
незабаром почали розвіюватись, коли в кінці жовтт І за новим
стилем 7-8 листопада, 1917 року в Петрограді влаїр І захопила
більшовицька партія на чолі з В.Леніним, яка сило» І зброї
почала поширювати свою владу на території колишнії Російської імперії. Восени
1917 року все більше більшовицькж І
агітаторів з'являється і в нашому
краї, які підбурюють селда І самочинно захоплювати землі і майно поміщиків під
гаслш І 'Грабуй награбоване!' Частина селян
піддавалась агітації. Том> в
І селах поширюються покоси і
потрави на поміщицьких землях, І
самовільне вирубування лісу
селянами, підпали і погромші поміщицьких маєтків. Так, в Матусові 24 вересня
1917 рогу І селянська біднота разом з робітниками цукрозаводу на
засіданні І волосної управи більшістю голосів прийняла рішення пр©1 безплатну передачу поміщицької і церковної землі
бідним селянам. Г Незабаром селяни почали поділ поміщицької землі, а
також майш матусівського маєтку, що належав тоді П.Урусовій. Проте Черкас
прибув військовий загін і припинив свавільний поділ землі Все, що було забрано
з панського маєтку, селян примусили повернути. (Кирилюк П. Історія становлення і розвитку]
Матусівського іскрового заводу. Черкаси, 1994, стор. 15). Селяни
Лебедина розібрали буряки з полів цукрозаводу дл власних потреб, тому восени
1917 року Лебединсью * цукровий завод зупинився і простояв без діла наступні 17
рокіж, поки не був перепрофільований в 1934 році на насіннєвий. Одночасно
почався розвал фронту, і тисячі солдат рушилж у Наддніпрянщину, в тому числі і
в наш край. Маючи зброю. І вони почали грабувати заможне населення. Над
Україною нависав привид безладдя. Крім того, в руках населенні опинилась велика
кількість зброї. У таких умовах у грудні 1917 року на Україну зі сходу
вторгайсь російські більшовицькі війська. За два місяці боїв більшовики
захопили всю Лівобережну Україну, Київ і наблизились до території нашого краю.
У цих важких умовах Центральна Рада все-таки встигла провести на більшій
частині України наприкінці грудня 1917 року вибори до майбутнього
>і<раїнського парламенту — Українських Установчих зборів. З десяти
виборчих округів, на які була поділена Україна, вибори забулися в семи округах.
У шести округах перемогу здобули українські партії. Зокрема, в Київському
виборчому округу, зо якого входив наш край, українські партії—УСДРП, УПСР,
гелянська спілка, які виступали під списком №1, здобули більше 70% голосів
виборців. Друге місце посів виборчий блок єврейських партій і організацій
(виборчі списки №№12,16). І зїіпе на третьому місці виявився список
білшовицької партії — РСДРП(б). (Лоза
Ю. Історичний атлас 'Україна' (1917-1944 рр.),
К, 2000, стор.З). Більшовицькі
війська не зважали на таке волевиявлення • і голу, і в другій половині січня за
старим стилем 1918 року в *ішому краї розгорілися запеклі двотижневі бої. Вони
ттоходили переважно вздовж залізниці Черкаси — Сміла —
__'~ола—Христинівка. При підтримці бронепоїздів більшовики ш?лоділи
залізничними станціями, зокрема Шполою. В цьому т допомагали
демобілізовані солдати російської армії і частина юбітників Шполянського
цукрового заводу, зокрема Іван Черкотан, Іван Клопотенко та інші. Вони утворили
тимчасовий ?стан нової влади — ревком (революційний комітет), який шану вав
приступити до розподіл)7 поміщицької землі і майна кміщиці
П.Урусової серед селян. (Історія
міст і сіл УРСР. Черкаська область. К,
1972, стор. 732). Але в
більшості сіл _': тянщини більшовицька
влада не утвердилась, бо загони шпьних козаків контролювали сільську
місцевість. очищений
від більшовиків німецькими військами, які, згі з Берестейським договором 27
січня 1918 року, 9 лютогс новим стилем, прибули в Україну, щоб допомогти
Централь Раді вигнати російські більшовицькі війська з української за Але
виконати свої обіцянки щодо постачання в Німеччі продовольства Центральна Рада
не змогла, тому командувач німецьких військ 29 квітня 1918 року припинило
діяльні Центральної Ради і сприяло приходу до влади 45-річного Па:
Скоропадського, заможного українського поміщи колишнього генерал-лейтенанта
російської армії, який у 11 році прославився як активний прихильник україніза
колишньої царської армії. Скоропадський вжив заходів ще припинення самочинного
захоплення селянами поміщицьк земель, що викликало невдоволення селян, яке
посилювалс через часті реквізиції продуктів харчування для потр німецької
армії. Щодо непокірних селян німецькі війська почг застосовувати репресії —
арешти, побиття і навіть розстрі; У Шполі такі каральні акції щодо селян
проводились у т званій пісковій долині неподалік від залізничної станції Шпо.
де розмістилась німецька військова комендатура. Такі . викликали велике
селянське повстання у червні 1918 рок> Звенигородському повіті. У повстанні
взяли участь бага колишніх вільних козаків, які мали чимало зброї, захоплене'
дизертирів царської армії в 1917 році. Вони знову об'єднували в загони — сотні,
курені, і почали чинити напади на німець гарнізони. Зокрема на Шполянщині діяв
загін 60-річноі вільного козака Шаповала, в якому було чимало жителів з с
Капустине, Товмач, Лозуватка, Топильна. В одному з боїв п Шполою загін
розгромив німецьку бригаду, (Тиктор Історія українського війська. Частина III. К, 1992, стоі 424). Час від часу повстанці припиняли рух потягів від Шпо:
до Тального. Проте у вересні 1918 року німецьким війська все-таки вдалося
придушити селянське повстання Звенигородському
повіті. Частина повстанців з боями пробилась на Чигиринщину, в район
Холодноярського лісу, ле почала формуватись своєрідна повстанська організація,
яку в історичній науці згодом назвали Холодноярською республікою. Отже, в
соціальних питаннях гетьману Скоропадському не здалося знайти компромісного
рішення між заможними і біднішими групами населення, що викликало внутрішню
нестабільність в Українській державі. Але в галузі освіти і культури в цей час
була проведена широка українізація. В усіх типах шкіл було введено вивчення
таких нових предметів як ;тфаїнська мова і література, історія
України, географія України. При їх вивченні почали використовувати нові
підручники, написані українською мовою. Одним з авторів таких підручників пав
Нечипір Григоріїв, який народився в селі Бурти, батько їаого Яків працював учителем початкової школи в Сердегівці.
Нечипір теж став вчителем, а згодом почав писати підручники : історії України.
Найвідомішими з них є 'Про навчання дітей піній історії', в якому
автор доводив, що навчання дітей рідній сторії є першим кроком до формування
національної свідомості особи, книга для читання 'Історія України,
виложена іііродними думами і піснями' та 'Історія українського
народу' іля вищих початкових шкіл та перших класів гімназій, в
якій ~гигоріїв вперше застосував поділ параграфів на частини, в непі кожного
параграфа розмістив запитання. (Стаття
'.: :женко Л. 'Григоріїв — автор навчальних книг з історії України'
в журналі 'Історія в школі' №2 від 2000р.). Процес
українізації суспільного життя продовжувався і після і-гт-ечення
П.Скоропадського від влади в грудні 1918 року, ШіБ! в Україні встановилась влада Директорії під
керівництвом ІЗинниченка, а згодом С.Петлюри. Нова влада вирішила шоеести
грошову реформу, згідно з якою з 15 лютого 1919 рку припинявся обіг російських
рублів, які повинні були обмінюватися на українські гроші — гривні або карбов
Українське населення позитивно поставилось до цього що свідить той факт, що в
цей час поширилось багато наро назв українських грошей. Так, купюри номіналом
50 к народі назвали лопатками, оскільки на них був зображ селянин, який лівою
рукою спирається на лопату. Куп 250 крб. через їхній гранатовий колір назвали
канарейк пташки, купюри номіналом 1000 крб. — рябі або гетьм тому що на їхньому
зворотньому боці було зображено б — символ гетьманської влади, а нові купюри
вартіст крб. — богданівки, бо на білому полі купюри був зобра портрет Богдана
Хмельницького. (Стаття
'Украї гроші' в газеті 'Сільські вісті' від 15 серпня 1992
р.) Активну роль в продовженні політики україніза
проведенні грошової реформи Директорії в нашому к початку 1919 року відіграв
військовий комендант армії Шполі Іван Шорубалко, який народився у Шполі в 1897
брав участь у Першій світовій війні, в 1917 році зак військове училище в
Феодосії, здобувши знання з війс справи. Він також розробив проект створення
креди товариства для шполянських селян, який пізніше було вт в життя. (Газета 'Незборима нація' від 1 січня 20
стор. 3). Очевидно, І.Шорубалко як
військовий коме Шполи мав відносини з тодішнім власником Лебедине цукрового
заводу А.Добрим, який постачав цукрорафін армії Петлюри. У січні 1919 року в Україну знову вторглась росі
більшовицька Червона армія, яка почала тіснити укра частини на захід.
Активізувались, як і рік назад, більшо агітатори, які обіцяли в разі перемоги
Червоної армії не безкоштовно роздати селянам усю землю і майно помі Знову
частина селян повірила більшовикам і почала пере на їхній бік.
Сгфитїашсьбшьшовицькіідеїі значною ч Со мною конь, мешок и шашка. Я запьшенньїй, молодой, И набекрень одета шапка С красноармейскою звездой... Лечу я по земному шару, О прежней жизни не грущу, Свечу себе своєю шапкой И шашкой истину ищу. (Фефер І. Вибране. М., 1957, стор. 27). Проте на території нашого краю, де були численний
прошарок заможного селянства і формування вільного козацтва, більшовицьким
агітаторам вести свою роботу було важче. Кмьшість населення їх не підтримувало,
тому сучасну територію Черкащини Червоній армії довелось завойовувати більше
двох місяців, хоча її площа всього близько 20000 квадратних кілометрів. Для
порівняння—Лівобережну Україну -лощею до 200000 кв.км більшовики захопили
практично за чень 1919 року. Особливо запеклі бої вела армія УНР з
::льшовиками в лютому 1919 року. Червона армія вела сровопролитні тритижневі
бої на дільниці Цвіткове — Шпола. Запеклість боїв пояснюється тим, що під Шполу
С.Петлюра перекинув в цей час Запорізький корпус армії УНР — одну з Вдруге
утвердившись у нашому краї, більшовики провел, ряд радикальних
перетворень—націоналізували промисловість у містах, у тому числі цукрові заводи
в Лебедині, Шполі і Матусові, запровадили 8-годинний робочий день для
робітників, заборонили приватну торгівлю і проголосили ліквідацію поміщицької
власності на землю. Але селянам було передано лише частину поміщицької землі,
на місці великих поміщицьких маєтків більшовики почали створювати комуни, в
яких селяни повинні були працювати спільно і порівно розділяти між собою
вирощений врожай. Крім того, на одноосібні селянські господарства було
накладено особливий податок — продовольчу розкладку, згідно якої селяни повинні
були безкоштовно здавати новій владі всі лишки зерна. Для цього в село з міст присилались
спеціальні продовольчі загони, які на свій розсуд визначали, скільки саме зерна
треба забрати у селян. Один з таких продзагонів був створений і при
Шполянському цукровому заводі. Він збирав продрозкладку в селах Шполянської
волості. Зрозумівши,
що більшовики не виконали своїх обіцянок у земельному питанні, селянство
України почало масові повстання. Саме у квітні-травні 1919 року виникають
десятки повстанських селянських загонів на чолі з виборними керівниками —
отаманами. Вони не мали чіткої ідеологічної орієнтації, але всіх їх об'єднувало
несприйняття нової влади. 94 т |
23 березня 2011
|
| Закрити |
